Теплим літом на Одеському пляжі маленький хлопчик на колінах упаковує пісок пластиковою лопаткою у відро.
Він кладе відро на пісок і піднімає його. І, на радість маленькому архітектору, створюється замкова вежа. Він працює увесь день, розриваючи рів, зводячи стіни, будуючи вартові вежі з пляшок і мости з паличок.
Через годину завдяки наполегливій праці на пляжі буде побудований піщаний замок.
У Києві з пробками та бурхливим рухом чоловік працює в офісі. Він перебирає папери в штабелі, делегує завдання, постійно звонить по телефону набираючи щось одночисно на клавіатурі.
Він жонглює номерами, підписує контракти і на радість людині, отримує прибуток. Все життя він буде працювати. Формулювання планів та прогнозування майбутнього. Він будує міисто.
У двох будівельників своїх замків є дуже багато спільного. Вони обидві утворюють гранули величі. Вони обидва роблять щось гарне з нічого. Вони обоє дуже старанні і налаштовані будувати свій світ.
І для обох прилив підніметься, і кінець настане всьому. І все-таки там схожість припиняється.
Бо маленький хлопчик бачить кінець свого замку, поки чоловік його ігнорує. Коли сутінки наближаються і хвилі поруч, дитина віднімається на ноги і починає плескати, коли хвилі змивають його шедевр.
Немає смутку. Без страху. Без жалю. Він не здивований, він знав, що це станеться. Він посміхається, підбирає інструменти і бере за батьківську руку та йде додому.
Чоловік у своєму витонченому кабінеті не дуже мудрий, як дитина. Коли хвиля років обрушується на його імперію, він жахається. Він завис над піщаним пам’ятником, щоб захистити його. Він намагається перекрити хвилі стінами, які він зробив. Він ричить при припливі. “Це мій замок”, – відповідає він. Океану не потрібно відповідати йому. Обидва знають, кому належить пісок.
Ідіть вперед і будуйте свої мрії, але будуйте серцем дитини. Коли сонце заходить і припливи беруть вашу працю – аплодуйте. Вітайте життєвий процес і з посмішкою йдіть додому.